ПОСАДА РОЗБРАТУ
Суперечка про те, хто має призначати голів судів загальної юрисдикції, роками збурює суддівський корпус і мешканців владного олімпу. Вихід із ситуації вбачають у тому, щоб ця посада стала не такою «бажаною».
ПОПРИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ СУДДІВ
НА АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСАДИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗАКОНОДАВЧО НЕВРЕГУЛЬОВАНИМ ПРОТЯГОМ МАЙЖЕ ДВОХ РОКІВ
Виконавча влада не допустила обрання голів судів Орган, уповноважений ухвалювати рішення щодо кар’єри служителів Феміди, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів — такими є рекомендації Комітету міністрів Ради Європи. Тільки так може бути забезпечене право на справедливий суд, на захист громадянином своїх законних прав та інтересів у цій інстанції.
Невеличкий історичний екскурс свідчить, що в Україні цю вимогу дотримано неповною мірою. Законом про судовий устрій, ухваленим 2002 року, право призначати голів судів закріплено за Президентом, хоча судовий корпус намагався протистояти спробам влади визначати головного в суді.
Не так давно був певний порядок подання документів кандидата на посаду голови суду. Висновки щодо персони претендента і необхідні папери готувала місцева державна адміністрація. На вищому щаблі до процедури долучалась Адміністрація Президента, 2005 року перетворена на Секретаріат глави держави. Ця структура не наділена повноваженнями щодо перевірки кандидатів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції. Зазначену функцію почала виконувати Рада національної безпеки й оборони України.
Екс-голова Верховного Суду Віталій Бойко порівняв цю закриту процедуру з механізмом, що діяв за компартійної системи. Така практика є звичною для тоталітарних держав, де говорити про незалежність суддів було б смішно.
Суддівська спільнота пропонувала обирати голів суду і їхніх заступників на зборах місцевого суду рейтинговим голосуванням. Така процедура застосовується в нашій країні: відповідно до Основного закону голова Конституційного Суду України обирається його суддями, те саме стосується керівника Верховного Суду. Коли цю ідею спробували зафіксувати на законодавчому рівні, то, як наголосив Віталій Бойко, представники виконавчої влади стали грудьми на захист своїх інтересів.
У травні 2007-го Конституційний Суд України у рішенні за поданням Вищої ради юстиції визнав таким, що суперечить Основному закону, положення ч. 5 ст. 20 Закону України «Про судоустрій», яким главі держави надано повноваження призначати суддю на посаду голови суду. Водночас було вказано, що питання призначення служителів Феміди на адміністративні посади повинно бути врегульоване в законодавчому порядку.
Не довго думаючи, парламент ухвалив постанову «Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад», якою передав ці повноваження Вищій раді юстиції (ВРЮ). Однак згідно з Конституцією питання статусу суддів мають визначатися тільки законами, а не підзаконними актами, якими є постанови. Крім того, за Основним законом, Вища рада юстиції таких повноважень не має.
«Рішення,
за яке не соромно» З огляду на те, що найвищим органом суддівського самоврядування (у період між з’їздами) є Рада суддів, було б логічно, аби саме ця структура виконала функцію, про яку йдеться. Виходячи з того, що станом на 1 червня 2007 року збігав термін повноважень понад 300 голів судів та їхніх заступників, а також зважаючи на те, що зволікання з призначенням суддів на вакантні посади могло призвести до дестабілізації судової системи, Рада суддів вирішила до врегулювання питання в законодавчому порядку сама призначати суддів на посади голів, заступників голів судів та звільняти з таких посад.
За це рішення ніколи не буде соромно, тому що воно ухвалювалося в умовах крайньої необхідності, винятково в суспільних інтересах і є юридично обґрунтованим, зазначив нещодавно голова Верховного Суду України Василь Онопенко. Воно врятувало правосуддя в Україні. Ті, хто критикує цей крок, свідомо замовчують факт, що Рада суддів взяла на себе повноваження з вирішення кадрових питань вимушено, оскільки чинний на той час порядок призначення на адмінпосади був визнаний неконституційним, а по-новому законодавчо врегульований не був. Таким він залишається і нині, майже два роки по тому.
Новий виток напруженості в гострій і без того дискусії виник, коли голова Ради суддів Петро Пилипчук у листі на ім’я голови Верховної Ради Володимира Литвина нагадав парламенту про давній «боржок». До слова, зроблено це було максимально толерантно, без істерики чи педалювання цього питання. Камінець, кинутий у город законодавців, несподівано підхопив один із заступників Генерального прокурора Ренат Кузьмін, котрий є членом Вищої ради юстиції. Державний посадовець, який має наглядати за дотриманням законності, заявив, що звернувся до ВРЮ з поданням про звільнення з адмінпосад 350 суддів з майже тисячі, які були призначені Радою суддів, на його думку, незаконно. При цьому заступник Генпрокурора назвав Раду суддів громадською організацією.
Безпрецедентний крок високопосадовця викликав подив у суддівської спільноти і багатьох політиків. Старший науковий співробітник Інституту держави і права НАНУ імені В. Корецького Микола Сірий назвав заяву Кузьміна піаром на судовій темі, адже призначення на адміністративні посади та звільнення з них не належить до функцій Вищої ради юстиції. У нинішній ситуації, з погляду дотримання демократичних принципів роботи судової системи, було б найдоцільнішим, щоб голів судів призначала Рада суддів, яка репрезентує весь суддівський корпус держави.
Гіпертрофовано велика кількість повноважень Чому стільки списів ламається навколо, здавалося б, другорядного питання? Як зазначила відомий адвокат Тетяна Монтян, голови судів мають гіпертрофовано велику кількість повноважень та величезні можливості тиску на незручних служителів Феміди. А Василь Онопенко наголосив: навіть справи про адміністративні правопорушення через суб’єктивний розподіл зосереджуються в певного судді. Зокрема, деякі голови судів вважають своєю винятковою прерогативою розгляд справ про керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, за що передбачено стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом. Класичний приклад: попередній голова Печерського районного суду Києва розглядав понад 70% справ цієї категорії.
Ситуацію може врятувати запровадження автоматизованого розподілу справ без будь-якого втручання голів суду чи їхніх заступників, наголошує Онопенко. Таку систему від початку 2008 року запроваджено у Верховному Суді. Цей механізм, що дає змогу уникнути людського фактора, забезпечує об’єктивність судового розгляду. Що стосується всієї країни, то, всупереч законодавчим приписам, рекомендаціям з’їзду суддів та Ради суддів України, «ручний варіант» розподілу справ і далі превалює і використовується багатьма головами судів як засіб впливу на служителів Феміди.
Запровадження електронного діловодства — задоволення дороге. Нещодавно таку систему презентовано в Апеляційному суді Донецької області — одному з найбільших судів у державі. Здійснено це відповідно до проекту Агенції США з міжнародного розвитку «Боротьба з корупцією та зміцнення верховенства права в Україні». Відтепер розподіл справ за допомогою комп’ютера дає змогу втілити один з основних принципів правосуддя — прозорість. Пілотні проекти з оснащення аналогічною технікою здійснюються в Харківській й Івано-Франківській областях, а також у Києві.
Про те, що голова суду має багато повноважень, якими він може зловживати (від розподілу справ між суддями аж до розподілу квартир), говорив і міністр юстиції Микола Оніщук. Аби цього уникнути, слід підвищити роль суддівського самоврядування у вирішенні тих питань, що нині належать до компетенції керівника суду. Що ж стосується призначення служителів Феміди на адміністративні посади, то хай би хто виконував цю функцію, система призначення буде політизованою. Вихід міністр вбачає у тому, щоб кардинально змінити статус голови суду, зробивши цю посаду не такою бажаною, позбавити того, хто її обіймає, можливості впливу на здійснення правосуддя. Слід відійти від практики радянських часів, коли керівник судової інстанції відповідав за її діяльність. Натомість він має стати старшим, найавторитетнішим суддею, до повноважень якого не належить адміністрування.