КІНО: ПРЕМ’ЄРИ Й РЕТРОСПЕКТИВИ ЗИМОВОГО СЕЗОНУ
У столичному Будинку кіно відбулося два прем’єрних покази. А також вечір з нагоди 85-річчя народного артиста України, режисера кіно Сергія Параджанова.
У ретроспективі були показані менш відомі нашому глядачеві, ніж «Тіні забутих предків», фільми. Зокрема дивовижна за стилістикою, побудована на вірменських фольклорних джерелах та фантазії Сергія Йосиповича картина «Колір граната». Це своєрідна спроба розповісти про уявний світ класика вірменської літератури Саят Нова мовою кінометафор і символів. До речі, головну чоловічу роль у фільмі зіграла знана грузинська артистка Софіко Чіаурелі. Супроводжувався цей показ документальним фільмом «Ніч у музеї Параджанова» режисера Романа Балаяна. І хоч у цій «Ночі» чимало епізодів з містичними підтекстами щодо сутності великого містифікатора, крізь них все одно прозирає щира, де в чому навіть наївно дитяча душа Параджанова, що, одначе, не завадило йому (можливо, й допомогло) творчо реалізуватись. Принаймні таким «побачив» його Балаян. Він, як видно з фільму, добре знав свого колегу і друга.
Дві серії документальної кіноповісті «Костянтин Степанков. Спомини після життя» — повноцінна прем’єра Костя Петровича в новій ролі, в новому амплуа. Автор сценарію та режисер Віктор Олендер запропонував свій погляд на кіноподії в Україні, пов’язавши їх з постаттю Степанкова. Котрий став нам відомим саме під цим дівочим прізвищем своєї матері. Соціальні, політичні обставини того часу, коли діти мали приховувати, що походять від репресованих сталінським режимом батьків, змусили родину Волощуків перейти на Степанкових. А дослідники імен, прізвищ висувають гіпотезу про взаємодію людини з цими визначальниками і долі, і біографії. Хто зна, можливо Костянтин і пристав би, як хотів, до армади аграріїв, якби був Волощуком. Але до Умані, де жив і вчився, приїхала трупа театру імені Івана Франка. Серед студентів, що виходили на сцену привітати славетних — серед яких були й Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко — Амвросій Максиміліанович запримітив юнака з прізвищем Степанков. І почав наполегливо запрошувати до себе на курс. Як той не пручався — не відкараскався. Листи від Бучми на ім’я ректора зіграли свою роль. І ось Кость Степанков студент Київського театрального, улюблений учень Бучми. А народився він у 1928 році. У той саме рік і була заснована Київська кіностудія, що згодом здобула ім’я Олександра Довженка. Про все це і йдеться у фільмі В. Олендера.
Власне, «Спомини...» побудовано на двох паралелях, що на мить, яку їм дало кіно, перетнулись. І хоч у цих двох серіях не так уже й часто з’являється в кадрі герой (він озвучує фільм своїм голосом), та це не заважає відтворити за його допомогою наскрізний образ епохи. Інший позакадровий текст від автора начитує артист Олександр Ігнатуша. Десь голоси зливаються, і на екрані виникає велике, цікаве фільмами, іменами, подіями життя кіно. Можливо, сам Кость Петрович обрав би інших претендентів на епізоди у своїх споминах. Хоча В. Олендер знімав з прицілом на присутність самого Степанкова, проте великий могіканин вирішив по-своєму. І пішов... Мовляв, доробляйте, пане режисер, своє кіно без мене. Хронічна втома душі хрещеника Бучми не витримала тривалого «простою». У цих двох серіях майже немає фрагментів з фільмів з Степанковим на першому плані. Очевидно, вони будуть у наступній картині серіалу. Звісно, не вистачає, мов кисню, у цих «Споминах» самого артиста. Але така вже дісталась йому цього разу роль — коментатора. Втім, у кіно за життя такої ролі Костеві Петровичу не встигли запропонувати. У театрі імені Франка, якому віддав 13 років, на жаль, також. Але Бучма — у фільмі він присутній і в житті, і в кіно, і на сцені — наполегливо висмикуючи Степанкова з лав аграрників, аж ніяк не помилився. Він розгледів, відчув талант, який великою, хоч і не повною мірою, реалізував себе в кіно. Фільм чорно-білий. І тут же виразно постає великий план артиста у знятій у графічній техніці картині Леоніда Осики за Василем Стефаником «Камінний хрест». Далеко не кожному виконавцеві дано тримати довгий, що триває хвилини, великий план. А своєрідне — не переплутаєш ні з чиїм іншим — обличчя артиста Степанкова хіба не спливає саме на цьому максимально збільшеному плані? Тримав своїм промовистим поглядом, значить, було що сказати.
Тож вибір саме Костянтина Степанкова на головну роль хронікера-коментатора того, що відбувалось і в суспільстві, і в кіно, був безпрограшним. Ще й тому, що і як особистість він мав біографію, співзвучну прожитій епосі. Імовірно, Кость Петрович поставив би свої акценти, дав би коментарі, що відрізнялись би від настанов режисера. Імовірно. Але у «Споминах після життя» своєрідним комунікатором, довіреною особою Костянтина Петровича став майстер науково-популярного жанру Віктор Олендер. Отак два майстри з різних цехів кіно і написали доволі оригінальну кіноповість.
У прокат нарешті виходить вітчизняний фільм «Таємничий острів». Цю ігрову барвисту картину зняв режисер Володимир Тихий (майстерня Юрія Іллєнка). Він відомий телеглядачам серіалом «Мухтар». Кіно вийшло динамічне, здатне змусити відчути адреналін.
Власне, ідеться в ньому про здатність сучасного чоловіка, людини, заброньованої «залізом» різноманітної техніки, такого собі «мужчини в автомобілі», на подвиг заради коханої дружини. Зовні — не Геракл, але подвигів здійснює не менше за античного героя. І от, пройшовши через усі випробування, він (Євген Стичкін) радикально змінює сюжет своєї долі. Надзвичайно колоритним видається в ролі епізодичного плану Богдан Бенюк. Російська артистка Неллі Уварова в ролі дружини доводить, що манірні «сирени» з «таємничого острова», де безслідно зникають люди, може, й здатні заманити на нього чоловіка, та лише для того, щоб той нарешті відчув у собі поклик стати справжнім героєм. Режисура ж В. Тихого і тонка майстерна зйомка оператора Юрія Барсука по-своєму доводять, що навіть із слабкого сценарію можна зробити справжній забавний трилер.