Указ Президента України про розсекречення та оприлюднення значного масиву архівних документів, виданий 23 січня 2009 р., викликав неабиякий резонанс як серед журналістів, так і громадськості. Він стосується матеріалів, пов’язаних із українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні, й охоплює період з 1917 до 1991 рр.
Звичайно, через великий плин часу сталінські репресії, голодомори чи підпільно-повстанська боротьба ОУН-УПА зацікавить вузьку аудиторію, але події кінця 1980-х — початку 1990-х років викличуть у широкого загалу значний, а в деяких випадках і не надто здоровий інтерес. Ще б пак! Адже у той період органи КДБ переслідували людей за антирадянську агітацію і влаштовували щодо них усілякі провокації, а особи, котрі негласно співпрацювали з органами державної безпеки і допомагали їм у цій не дуже чесній справі, нині можуть обіймати високі посади у вищому керівництві України.
Особливої пікантності ситуації надає той момент, що, виступаючи на прес-конференції, нинішній керівник Служби безпеки України Валентин Наливайченко закликав студентів, журналістів і науковців приходити до СБУ і вивчати відповідні архівні документи радянських часів, оскільки відтепер їм у цьому не чинитимуть жодних перешкод. Бо, за його словами, з 23 січня цього року Україна більше не зберігає і не охороняє секретів карально-репресивної системи Радянського Союзу.
Проте не будьмо надто наївними, бо автори указу, напевно, передбачили можливий побічний ефект, і в його тексті є застереження «якщо вони не становлять державної таємниці». Цікава логіка, чи не так? Ніяких секретів немає, крім тих, що становлять державну таємницю! Іншими словами, указ — указом, але Закон України «Про державну таємницю», ухвалений Верховною Радою 21 січня 1994 року, ніхто не скасовує. Та й сам указ написано у суворій відповідності йому. Тож читачам буде цікаво хоча б побіжно ознайомитися з деякими його положеннями.
Отже, ст. 8 цього закону називається «Інформація, що може бути віднесена до державної таємниці». Згідно з її положеннями до цієї категорії належить інформація у сфері оборони, зовнішніх відносин, економіки, науки, техніки і, що найбільше нас цікавить, у сфері державної безпеки та охорони правопорядку. В цьому разі йдеться про форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності, а також про осіб, які співпрацюють чи раніше співпрацювали на конфіденційній основі з оперативно-розшуковими органами, причому незалежно від того, були вони штатними чи позаштатними працівниками.
Але у щойно згаданій статті є пояснення про те, що не належить до державної таємниці. До неї не належить інформація про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб.
Тепер уявіть ситуацію: певний підрозділ силового міністерства чи відомства незаконно проводив оперативно-розшукову діяльність, залучаючи негласних співробітників і, звичайно, обіцяючи їм конфіденційність. Сталося так, що зловмисників-посадовців викрили. То чи перестане бути таємною інформація про особи їхніх позаштатних помічників?
Розглянемо це на конкретному прикладі з новітньої історії. Вбивство Ґонґадзе. За його скоєння затримали трьох осіб, які на момент скоєння злочину були працівниками оперативно-розшукового підрозділу МВС. Зміст і методи їхньої роботи є державною таємницею. Після завершення розслідування усі троє сіли на лаву підсудних, журналісти, затамувавши подих, чекають цікавих подробиць, але після кількох засідань суд ухвалює рішення розглядати справу у закритому режимі. Державна таємниця — це гриф «Таємно». Пресу виставляють із зали. Після оголошення вироку його текст стає доступним широкому загалові, але матеріали досудового і судового слідства — зась. Знову ж таки — державна таємниця.
Чи передбачене законом про неї подібне засекречування інформації? Так, передбачене. Стаття 13: «Строк дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці».
Ступінь секретності інформації розподіляється на три категорії. Найнижчий — «таємно», потім «цілком таємно» і найвищий — «особливої важливості». Згідно із законом термін, протягом якого діє гриф таємності (а інформація не підлягає розсекреченню та оприлюдненню), становить відповідно 5, 10 і 30 років. Одначе й після завершення цих термінів Президент України чи то з власної ініціативи, чи то за зверненням підприємств, установ, організацій чи й навіть деяких громадян може продовжити час дії грифу таємності. Зрозуміло, що серед цих громадян можуть бути як негласні співробітники, так і їхні родичі й друзі.
Таким чином, Віктор Ющенко своїм указом постановив розсекретити і оприлюднити далеко не всі документи часів СРСР, що стосуються репресій та підпілля, а лише ті з них, яким вийшов термін давності. І, за великим рахунком, зробив правильно. Якісь же таємниці мусять залишитись? Бо що то за держава без таємниць? Навіть якщо вони стосуються її далекої історії.