ІЗ ІМЛИ ВІКІВ ВИЙШЛИ «ТІНІ...»
45 років тому з’явились «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського) — легендарна стрічка українського поетичного кіно. Його знімала в селі Дземброня (тодішнього Жаб’ївського, нині — Верховинського району Івано-Франківської області) творча група Параджанова. Автор цих рядків у ті часи працював в обласній газеті «Прикарпатська правда», бував на зйомках «Тіней...», спілкувався з Параджановим, провідними акторами фільму — Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочниковою.
85 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ
Спорідненість
творчих душ Сергій Параджанов: «Для мене найдорожчими скарбами є твори народних умільців з Опішні, Косова, інших славних місць і сіл, де живуть гончарі, різьбярі, вишивальниці — самобутні творці, чиї золоті руки несуть людям радість. Саме тому я давно мріяв створити фільм, у якому на повний голос можна було розповісти про поетичну душу українського народу. Ця мрія дістала закінчену форму в «Тінях забутих предків». Робота над картиною мені особисто і знімальному колективові принесла багато радощів. Натурні зйомки проводили в Карпатах, у казковій країні «людей-богів». Життя серед суворої природи, в щоденній боротьбі проти «злих сил», які живуть у темних бескидах, хащах пралісів, стрімких річках, наклали на гуцулів неповторний відбиток, котрий з великою поетичною силою відобразив класик української літератури Михайло Коцюбинський у своїй повісті. З кожної сторінки його твору лине закоханість письменника у чарівний світ незвичайних людей, про яких він говорив: «Адже — що життя гуцула? Спалах блискавиці, цвіт черешні — нетривке й догасле».
Відтворити цю закоханість автора в екранних образах було головним у нашій роботі. Нам пощастило, усім серцем полюбили чарівний світ героїв Коцюбинського, прикипіли до них. Допомогло безпосереднє знайомство з життям гуцулів. Пощастило знайти і використати у фільмі багато стародавніх ікон, церковного начиння, народного гуцульського одягу — кептарів, пишних кресань, запасок, широких черес, намист, барток... Ці скарби принесли люди з далеких гірських поселень, самі приходили на зйомки. Спочатку ми дивувались, мабуть, горяни ніколи не бачили, як знімають кіно. Але помилились, це була незвичайна цікавість — кожен гуцул знає і любить повість «Тіні забутих предків», і брати участь у створенні такого фільму для них було не тільки радістю, а й обов’язком. Гуцули знайомили нас із старовинними обрядами, піснями, коломийками, приказками і, що особливо приємно, охоче знімались у фільмі, а дехто навіть приїздив до Києва для зйомок у павільйоні, в декораціях...»
Лариса Кадочникова: «Я спочатку була шокована, думала — знімаємо німе кіно. Адже нам з Іваном Миколайчуком доводилось весь час мовчати. Це я потім уторопала, що мова в картині віддана оточенню — гуцулам і взагалі винесена за кадр, як хор в античному театрі. Це був мій перший фільм, тож я, звісно, чекала режисерських настанов, пояснень. Але Параджанов цього не полюбляв. Зауваження з його боку нагадували айсберг — стільки за ним було нюансів. Непросто було все це розшифрувати, аби без тексту зробити так, як потрібно режисерові й оператору Юрієві Ільєнку. Якраз тоді я звернула увагу на руки Сергія Йосиповича. Як вони вміло одягали акторів, злітаючи над їхніми головами, програючи перед нами стан героїв у кадрі. Це було незвичайне видовище. Вже після зйомок зі мною поділилась своїм відкриттям Софія Сергієнко, наш звукооператор. Їй Параджанов теж нагадував: «Слідкуй за моїми руками і роби так, як вони тобі скажуть...» Сергій Йосипович ненавидів декорації. Він просто розгублювався від їхньої «тупої брехливості». Тому кожний знімальний день починався з вибору натури — оригінального куточка природи, котрий би відображав стан героїв в епізоді. Параджанов щоразу переконував нас: ми знімаємо «історію душевного і емоційного стану героїв». Натуру вибирали довго. Із пульверизаторів оббризкував сріблянкою дерева, від чого наші лиця і руки теж ставали сріблястими, випромінювали якийсь незвичайний блиск. Це надавало сценам сюрреалістичного забарвлення. Відомий український художник Георгій Якутович, який був правою рукою Параджанова, до чиїх порад завжди прислуховувався метр, використовував сріблястість під час зйомки місячної ночі на полонині, що надавало епізоду 100-відсоткової реальності...»
Я мав нагоду бути присутнім під час зйомок різдвяного вечора. Свічка на столі, так би мовити, центральна особа епізоду (за народним звичаєм, у ніч перед Різдвом вона повинна привертати душі померлих). Якутович так скомпонував епізод, що внутрішня напруга головних героїв ніби передалась всьому інтер’єру і водночас дала змогу зробити стіл зі свічкою осмисленим і композиційним акцентом.
Іван Миколайчук: «Довго не виходив у нас епізод «Дитячі радощі», де я і Марічка, охоплені радістю довколишньої природи, бавимось у лісі. Ніяк не вдавалось передати безкінечність, велич світу, котрий відкривався. І тільки тоді, коли ми розчинились у смерічках, пропустивши крізь себе сонячні промені, голови двох корів, котрі спостерігали за нами, все гарно вийшло. Застосовуючи різні прийоми, творчому колективу вдалось розкрити головну думку повісті: протиставлення гармонійності життя людини природі світу темних звичаїв, інстинктів, котрі стали причиною загибелі головних дійових осіб...»
Пам’ятні епізоди Під час зйомок настільки ретельно підбирали одяг учасників, що навіть «відділ технічного контролю» для Параджанова — сторічна бабця Олена, до котрої водили на затвердження одягнутого артиста,— не могла знайти жодної похибки. Коли до неї вперше привели Миколайчука, Параджанов спробував пожартувати: «Мамо Олено, погляньте, це — Довбуш. Схожий»? Баба Олена розгнівалась: «Брехун, Довбуш кульгавий і горбатий, а цей легінь молодий, стрункий (тоді Миколайчукові було 19 років).
Параджанов не полюбляв репетицій, але масовки по кілька разів крутили. Пам’ятаю репетицію поховання Петра Палійчука (батька героя Івана Миколайчука). Поставили труну. Володимир Луговський (другий режисер) просить гуцулів здійснити над гробом обряд. Відмовляються. «Пустий гріб, не можна»,— кажуть. Поклали в нього людину. Знову відмовляються: «Він — не Петро, а Михайло». Знайшли в селі Петра, привели, ледве вмовили лягти в труну, а масовка мовчить. Луговський місця собі не знаходить. «Чого ще недостає»? Гуцули спокійно кажуть: «Цей Петро погана людина, не будемо його оплакувати. Адміністратор приводить ще одного чоловіка, шепоче на вухо Параджанову: «З трактора зняли». Петро з кислим виглядом лягає в труну, складає долоні, заплющує очі. І враз пролунав, роздираючи душу, скорботний зойк: «Ой, Петрику, Петрику!» — аж мороз пішов по шкірі...
Непередбачених випадків під час зйомок вистачало. Тетяна Бестаєва, актриса театру імені Мосради погодилась знятись оголеною. Сцену «Нічна ворожба Палагни» знімали днів десять. Таня ніяк не могла ввійти в роль. Тоді Сергій Йосипович сказав їй: «На Заході тобі б за цю сцену дали мерседес, але я його не маю, можу тебе тільки попросити». Подіяло: Таня ввійшла в роль...
— Коли проглянули відзнятий матеріал,— згадує Лариса Кадочникова,— я себе... не впізнала. Був дуже незадоволений і мій чоловік — оператор Юрій Ільєнко. Ми не могли зрозуміти, як окремі красиві картинки змонтувати воєдино, чому розмитий сюжет, про що взагалі картина... Я вирішила відмовитись від ролі. Ільєнко навіть викликав Параджанова на дуель. Вона мала відбутись так: один дуелянт стояв на одному березі Черемоша, другий — на протилежному. Але раптом насунули чорні хмари, почалась злива, на річці розігрався справжній шторм, бризки і хвилі все затьмарили. Наче щось згори втрутилось в дуель. Її скасували... І тоді подумалось: напевне, ми не завжди вільні у своїх діях і вчинках. Є космос, небо над нами. Увечері прибув Сурен Шахбазян, друг Параджанова, і всіх помирив.
Параджанов був абсолютно вільною людиною. Його дуже любив режисер Сергій Герасимов, він так висловився: «Свобода породила його і зробила непереможним». Насправді це була беззахисна, трепетна душа. Параджанов не міг сам з’їсти апельсин, відразу пригощав присутніх. Соромився також їсти червону ікру, хоча дуже її любив, міг довго жувати самий хліб. Часто взимку ходив у топанках на босу ногу, одягав грубий светр на голе тіло, полюбляв різнобарвні красиві шарфи. Свій улюблений перстень з опалом і гіацинтом показував усім, хвалився, що то подарунок католікоса Вірменії. Запам’яталась остання зустріч з режисером. Жив він тоді після арештів у Тбілісі (про них — далі). Приїхав у Київ, зібрав у ресторані «Дубки» найближчих друзів. Це було його прощання з Україною. Стіл, як завжди, у нього накритий фантастично, а настрій у всіх пригнічений: ми прощались не тільки з великим художником, котрий відкрив для нас незвіданий світ у «Тінях...», інших шедеврах, а й надзвичайно близькою людиною, сама тільки згадка про нього тепер викликає сльози, клубок стає в горлі...
Коли
підсудний— геній Вервечка тяглась з 1948 року, коли КДБ задумав зняти в Тбілісі з посади начальника тутешнього комітету держбезпеки... за гомосексуалізм. А в ролі жертви використали, невідомо з яких причин, Параджанова.
Вдруге «пришили» Параджанову спекуляцію коштовностям, хоча всі добре знали, що безробітний Сергій Йосипович виготовляв біжутерію, аби вижити. У руках великого майстра звичайні предмети ставали витворами мистецтва. Їх охоче купували. Параджанову інкримінували торгівлю культурними цінностями.
І, нарешті, третій надуманий випадок: у Тбілісі під час оголошення вироку Параджанов розіграв справжній спектакль. Спочатку заявив, що охоронець-міліціянт, схожий на Наполеона і буде зніматись у його майбутньому фільмі. Суддя нервувався, а Сергій Йосипович не вгавав: «Принесіть кіло лаврового листя і біле покривало». «Навіщо»? — питав служитель Феміди. «Бо ви вилитий Нерон, і я вас теж використаю як одного з героїв у майбутній картині». Судді, не зрозумівши жарту митця, запроторили його туди, де Макар телят не пас. Ось що писав звідти Сергій Йосипович 1974 року: «Шкіра на моїх ногах у плісняві і виразках. Мене оточують криваві долі, котрі загубили все людське. Кинули до них, аби остаточно знищити. Блатної мови я не знаю, чифіру не п’ю, наколок не маю. Вони мене зневажають. Часто пухну з голоду. Ліля Брик (кохана жінка Маяковського) надіслала мені ковбасу, солодощі... Усе забрали начальники зони, а мені передали порожній пакет. Працюю прибиральником. Недавно спеціально залили приміщення водою, і я цілу ніч, стоячи в холодній воді, вигрібав її відрами. Харкаю кров’ю. Мабуть, кінець...» Заступились друзі, Белла Ахмадуліна просила за Параджанова самого Шеварнадзе.
Не знищивши фізично, влада все робила, аби доконати його як режисера. Параджанов не здався. Запропонував першому секретареві ЦК Компартії Вірменії Демірчану зняти фільм про народний епос «Давид Сасунський». Не дозволили. Руку допомоги простягла кіностудія «Грузія-фільм», де режисер почав робити стрічку за мотивами старовинної народної легенди. Прем’єра відбулась 1985 року, картина отримала призи на міжнародних фестивалях. Параджанова запросили в Роттердам, де вшановували 20 найкращих режисерів світу.
Надолужуючи час, утрачений за ґратами, Сергій Йосипович наступного року видає «на-гора» ще один шедевр — документальний фільм «Арабески на тему Піросмані», а ще через два роки — художній фільм «Ашик-Керіб», в основу якого покладено однойменну поему Лермонтова. Цей фільм був представлений у 1988 році на фестивалі у Венеції. Газета «Монд» зазначала: «Кращої вітрини перебудови радянського кінематографа, ніж картина «Ашик-Керіб» Параджанова і «Маленька Віра», на фестивалі у Венеції важко побажати».
Передчуваючи кончину, Сергій Йосипович у 1989 році почав працювати над біографічним фільмом «Сповідь». Зробити його не вдалось: у Параджанова виявили рак легень, його доправили до Москви, зробили операцію, проте стан хворого не поліпшився. Друзі порадили звернутись у клініку в Парижі, але було запізно. 17 липня він повернувся в Єреван, а за три дні метра не стало... Його поховали в пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Хачатуряном, Сарояном, іншими видатними діячами культури й науки Вірменії. На київській кіностудії імені Довженка встановлено пам’ятник Параджанову.
Властям
видніше? Верховина лежить поміж гір, як хрестик на жіночих грудях,— так по-фрейдівському охарактеризував це містечко на Івано-Франківщині Параджанов. Мені показали дім, де жив Параджанов, власне,— «Будинок-музей «Тінів...» Господар садиби Василь Хімчак відчиняє хату-музей. Кілька ксерокопій фотографій Сергія Йосиповича, публікації в пресі — власне, і вся експозиція.
— Параджанов жив у батьківській хаті,— розповідає Василь Васильович,— спав на лаві, кутаючись у ліжник. Якось привели йому сліпого музиканта. Він грав мелодії ще з австрійських часів години зо дві. «Не те граєш»,— сказав Сергій Йосипович. І музикант згадав іншу стару мелодію. Параджанов зрадів: музика йому найбільше підійшла, він її використав у «Тінях...». Режисер під час роботи над фільмом спілкувався з багатьма горянами, а найбільше — з моїми бабусею та дідом. Уважно спостерігав, як вони їли, руку під ложку підставляли: коли капає на руку, відчуваєш, гаряче їстиво чи ні. Якраз так і в фільмі їдять. Параджанову такі дрібниці подобались. Ікони дуже цінував, уміло підбирав картини. Запам’яталося, як він в одного гуцула їх купував. Домовились за ціну, ударили по руках. Параджанов узяв ікони, виходить з хати. А гуцул: «Зачекай, негарно виходить, не можу я Бога продати...» Гість погодився: «Бога продавати дійсно не годиться». Залишив йому ікони і чималі гроші. Властям нашим музей не потрібен, а я хочу, аби він був, це — пам’ять не тільки про режисера, який усім полюбився, а й спомин на роки про нас усіх, хто жив тут, думав, відчував...
Не важко передбачити, що організація гарних музеїв на Гуцульщині привернула б увагу туристів, завдяки Параджанову вона стала б знаменитою. Старожили пропонували назвати вулицю у Верховині іменем Параджанова. Власті відмовили: він, мовляв, вірмен. Перед таким вірменом,— дивувались гуцули з чиновників,— шапку треба за півкілометра скидати...