ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ДОВГОЖИТЕЛІ ІЗ «ШКІДЛИВИХ» ЛАБОРАТОРІЙ
Нині з хіміками пов'язують глобальне забруднення навколишнього середовища, що супроводжує більшість промислових процесів, глобальне потепління на планеті, створення хімічної зброї, наркотиків та й інші сумнівні «досягнення». Тож і поширюється думка про те, що хімія — найперший ворог нашого здоров'я.

Серед 22 мільйонів відомих дотепер хімічних сполук важко знайти зовсім нешкідливі для організму. Багатьом із них властива та чи інша біологічна активність, а деякі — найсильніші отрути. Робота з такими речовинами потребує надзвичайних заходів безпеки: спеціально обладнаних лабораторій із потужними витяжними шафами, захисного одягу або навіть протигазів. Перш ніж хіміка допустять до роботи з подібними речовинами, він мусить пройти найсуворіші іспити з техніки безпеки. А найнебезпечніші хімічні речовини (після роботи з ними) обов'язково замикають у сейф.
Вважатимемо, що шансів постраждати в лабораторії сучасний хімік має порівняно небагато. У минулому ж хіміки часто досить безтурботно ставилися до техніки безпеки. Навіть звичні в наш час білі лабораторні халати з'явилися не так уже й давно. На фотографіях лабораторій ХІХ ст. можна побачити дослідників, які працюють в одязі, що мало підходить для цих занять. Наприклад, так було у лабораторії відомого німецького хіміка Клеменса Вінклера (1838–1904), професора Фрейбурзької гірничої академії. Його прославило відкриття нового хімічного елемента германію. Від своїх учнів Вінклер вимагав виняткової ретельності в усьому. Він уважав, що хімік мусить бути таким акуратним, щоб працювати навіть у смокінгу. Тому коли один із його учнів насмілився прийти до лабораторії у фартусі (певно, щоб зберегти костюм від бризок кислот і лугів), то шеф зустрів його словами: «Чи не збираєтеся ви тут гасити вапно?». Але кислоти і луги — далеко не найнебезпечніші реагенти, з якими доводилося (і доводиться) мати справу хімікові.
Токсикологія — наука про отрути, їхній хімічний склад, дію на організм, способи виявлення й боротьбу з наслідками отруєння — фактично сформувалася на початку ХХ ст. Багато великих хіміків минулого, мабуть, недооцінювали небезпеку роботи в лабораторії і не вважали за необхідне дотримуватися спеціальних заходів обережності.
Найвідоміша жертва хімічних експериментів — знаменитий шведський вчений, член Королівської шведської АН Карл Шеєле (1742–1786). Важко уявити, як він міг вижити, пробуючи на смак, мимоволі вдихаючи, спеціально нюхаючи такі надзвичайно токсичні речовини, як синильна кислота та її пара, арсин, миш'якова кислота і її солі арсенати, фтористий водень, сполуки важких металів (свинцю, ртуті) та ще багато інших небезпечних сполук. Особливо любив Шеєле експериментувати зі сполуками ртуті. У той час препарати цього елемента можна було купити в будь-якій аптеці. Нагріваючи різні кисневмісні сполуки ртуті, Шеєле вперше одержав кисень. Тож працюючи тривалий час із солями важких металів і «дегустуючи» смак кожної нової речовини, Шеєле повинен був з'їсти за своє коротке життя величезну кількість отрути, у тому числі й сполук ртуті. Той факт, що вчений усе-таки прожив майже 44 роки, пояснюється міцним здоров'ям як самого вченого, так і його предків. Але вже в 35 років він став інвалідом.
Усього кілька місяців прожив після свого 50-річчя інший, не менш знаменитий і відважний при проведенні дослідів, англійський хімік Гемфрі Деві (1778–1829). Замолоду, як і Шеєле, він мав досить міцне здоров'я. Його девізом було: «Живи ризиковано!». Ось цим девізом він і керувався, проводячи безліч не просто ризикованих, а часом і безрозсудних експериментів. Ще до того, як у 24-літньому віці став професором Королівського інституту в Лондоні, Деві ледве не помер, вдихаючи під час дослідів токсичний хлор. Ніяких застережень під час роботи з небезпечними речовинами він не вживав і згодом. Та й хто міг йому це підказати? А небезпечні наслідки проявилися вже через кілька років. Деві занедужав на невідому хворобу, що ледве не звела його в могилу. Згодом Деві відновив свої звичні досліди. Але працювати в колишньому темпі вже не міг. У віці лише 34 років він був змушений вийти у відставку. Проте й далі мужньо експериментував, зокрема сконструював безпечну лампу для рудників. Цей винахід урятував життя багатьом шахтарям, які часто гинули від вибуху рудничного газу. Сам же великий хімік почував себе дедалі гірше. 1829 року Деві вразив другий апоплексичний удар, від якого він і помер.
Незнання небезпечних властивостей хімічних сполук, зневага до елементарних міркувань безпеки коштувала здоров'я і навіть життя багатьом-багатьом хімікам. Петербурзький академік І. Леман (1719–1767), який обійняв посаду хіміка після смерті М. Ломоносова, помер через отруєння миш'яком, із яким він проводив хімічні експерименти. Академік М. Соколов (1748–1795) помер від отруєння фосфором і миш'яком, із якими проводив хімічні досліди. 1891 року під час лабораторних випробувань пікринової кислоти від її вибуху загинув член Російського фізико-хімічного товариства, наш земляк С. Панпушко (1856–1891) — автор першого в Росії «Збірника завдань з хімії та пояснень їхнього розв'язання». Трагічною була й доля однієї з перших російських жінок-хіміків, автора відомого «Початкового підручника з хімії Віри Богдановської (1867–1896). Щоб одержати можливість займатися улюбленою справою (для жінки в той час це було надто складно), вона уклала фіктивний шлюб із генералом Поповим. Він побудував для неї приватну лабораторію. У ній вона спробувала синтезувати фосфорний аналог синильної кислоти. Стався вибух. Через чверть години Богдановська померла від гострого отруєння.
Тож, мабуть, хіміки живуть менше за людей інших професій? Одначе невблаганна статистика цього не підтверджує. Середня тривалість життя приблизно 400 найвідоміших хіміків світу перевищує 73 роки. Навіть більше, серед хіміків досить багато довгожителів. Так, майже 103 роки прожив засновник хімії жирів, автор цілої низки синтетичних барвників французький хімік Мішель Шеврель (1786–1889).
Американський хімік Е. Рейд у віці 100 років опублікував брошуру з по-американському рекламною назвою: «Мої перші сто років»! Із відомих хіміків понад 17 (5%) прожили від 90 до 100 років. Серед них чимало й радянських хіміків: О. Арбузов, П. Вальден, Б. Дерягін, М. Зелінський, Г. Разуваєв, М. Семенов (1896–1986) — Нобелівський лауреат із хімії, Ю. Харитон. Більше 80 років прожили 75 хіміків (21%). Серед українських хіміків понад 80 років прожили 19 видатних хіміків, понад 90 — академіки О. Кірсанов, Л. Кульський (1903–1993), член-кореспондент І. Шека.
Станом на грудень 2004-го професор хімії Рей Крайст (США) вважався найстарішим працюючим хіміком. У 104-літньому віці він нарешті пішов на пенсію.
А в Україні добре відомо, що найстаршим працюючим хіміком, точніше, біохіміком, є академік НАНУ, Герой України Максим Федотович Гулий. Йому вже пішов сто перший. Максим Федотович і в поважному віці зберігає почуття гумору. Він приходить до Інституту біохімії, обговорює з колегами фахові проблеми, читає літературу, пише наукові статті. Його співробітники натякають, що їхній шеф володіє еліксиром довголіття...
Отже, висновок: інтенсивні заняття хімією (як, утім, і іншими науками) допомагають підтримувати бадьорість і працездатність протягом довгих років.

Григорій КОВТУН, член-кореспондент НАН України
також у паперовій версії читайте:

• ДИХАЛЬНИЙ ТЕСТ
• ХРЯЩ ІЗ ВЛАСНИХ СТОВБУРОВИХ КЛІТИН ЛЮДИНИ
• ЛІКІВ ВІД ПОХМІЛЛЯ НЕ ІСНУЄ
• КОЛІР ШКІРИ ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ

назад »»»